?

Log in

No account? Create an account
Бразильські фашисти - Центр політичних досліджень ім. Е. Юнгера — LiveJournal [entries|archive|friends|userinfo]
nachtigal88

[ website | My Website ]
[ userinfo | livejournal userinfo ]
[ archive | journal archive ]

Бразильські фашисти [Feb. 19th, 2007|11:30 pm]
nachtigal88
У сучасному українському суспільствознавстві чимало методологічних стереотипів успадковано від періоду одностороннього домінування марксистсько-ленінської соціально-політичної догматики, що виявляється не тільки в специфіці методологічних підходів, а й у визначенні предметного поля досліджень. Характерним прикладом виступає стан дослідження проблем функціонування політичних партій та соціальних рухів у державах Латинської Америки у період 1920—1930-х років. Фактично на сьогоднішній день відсутні україномовні дослідницькі роботи, що узагальнюють специфіку еволюції та участі в політичному житті регіону ультраконсервативних, націоналістичних та фашистських політичних партій. Серед латиноамериканських партій праворадикального напрямку міжвоєнної доби найбільше вирізняється Інтегралістська партія Бразилії (AIB), якій, проте, впродовж тривалого періоду не приділялося належної уваги. Новий імпульс для досліджень цієї оригінальної суспільно-політичної сили з’явився після публікації у 1999 році праці американськоїх дослідниці Сандри МакДжі Дойч “Ультраправі в Аргентині, Бразилії та Чилі, 1890-1939”. З огляду на сучасний стан вивчення вказаної проблеми в Україні, завданнями даної роботи є вивчення генези та еволюції Інтегралістської партії Бразилії, її організаційних форм та ідеологічної основи, а також встановлення місця і ролі цієї партії в суспільно-політичних процесах країни.

Монархічний режим в Бразилії було ліквідовано під час революції 1889 року. Згідно конституції, остаточно затвердженої 24 лютого 1891 року, Сполучені Штати Бразилії отримали федеративний устрій із президентською системою правління та бікамеральним парламентом, що складався з Палати Депутатів та Сенату, причому подібна система дублювалася на рівні штатів. Депутати палати обиралися прямим голосуванням за принципом: 1 депутат від 700,000 громадян на три роки. В сенаті кожен штат та Федеральний столичний округ були репрезентовані трьома депутатами, причому склад верхньої палати щороку оновлювався на одну третину. Віковий ценз для членів палати представників скаладав 21 рік, для сенаторів—35 років; обраними до складу нижньої палати могли бути особи, що володіли бразильським громадянством не менше 4 років, а до сенату—відповідно не менше 6 років. Право голосу отримували громадяни віком від 21 року. Однак для виборців встановлювався освітній ценз, що в умовах малорозвиненої аграрної країни з високим рівнем неписьменності автоматично встановлювало значний бар’єр для рівної участі громадян в політичному житті. Виконавча влада належала президенту, що обирався строком на 4 роки та володів надзвичайно широким колом повноважень, серед них правом відносного вето, правом призначення членів уряду, вищих держслужбовців та функціонерів судової гілки влади, а також правом присвоєння вищих військових звань. Окрім того, президент був наділений правом запровадження надзвичайного стану та введення прямого правління в окремих штатах у випадку виникнення загрозу територіальній ціліцсності та нормальному функціонуванню політичних інститутів [1, c.109]. Кожен штат мав право на власну конституцію, а також користувався широкими правами в регулюванні економічної сфери (оподаткування експорту, промисловості, нерухомості, залізниць, пошти і телеграфу, отримання позик та укладання контрактів з іноземними державами тощо). Окремі штати, особливо економічно розвинуті, користувалися таким чином значною автономією стосовно центрального уряду. Відсутність масових політичних партій зумовила створення системи компромісів між центральним урядом та фінансово-промисловими елітами штатів та їх губернаторів. Олігархічні угруповання забезпечували підтримку президентові через депутатів парламенту, обраних за допомогою ресурсів регіональних виборчих штабів, щедро спонсорованих коштами підриємців. Натомість фінансово-промислові групи штатів Сан-Паулу та Мінас-Жераїс отримували значний обсяг повноважень в здійснені своєї політики, покликаної задовільняти кланові інтереси. Високий рівень економічного розвитку та значні іноземні інвестиції в сировинний сектор закріпили за цими штатами, які спеціалізувалися на вирощуванні та експорті кави, монополію на політичну владу [1, с.108-114]. Деяким впливом в Бразилії користувалися також ліберально налаштовані реформатори із середовища молодшого офіцерського складу армії—так звані “тенентисти” (від порт. “tenente”—“лейтенант”), що виступали за модернізацію політичної системи в контексті демократичних перетворень. Суттєва активізація суспільно-політичних сил Бразилії різних напрямків припала на перші десятиліття після закінчення Першої Світової війни та ознаменувалася створенням першої загальнонаціональної політичної партії, за багатьма ознаками схожої на європейські фашистські рухи.


Інтегралістська партія Бразилії, з’явившись на політичній сцені країни на початку 1930-х років, швидкими темпами набувала популярності завдяки вмілому поєднанню ультранаціоналізму з програмою радикальних соціальних реформ. Виникнення в Бразилії найпотужнішої масової політичної партії правого спрямування певною мірою суперечило традиційним парадигмам функціонування правих політичних сил регіону, тісно пов’язаних із вузькими елітними прошарками суспільства. Сильніше ніж у сусідніх Аргентині та Чилі, в Бразилії знайшли відгук ідеї сильної держави, порядку, націоналізму та послідовної ідеології, резонуючи на грунті бразильських реалій—конфліктної політичної системи, антагоністичного регіоналізму та авторитарних тенденцій політикуму. Політична нестабільність та економічні труднощі Бразилії різко загострилися із настанням світової економічної кризи 1929 року; господарські негаразди були взагалі характерними для 1920-х років через надвиробництво кави, єдиного серйозного експортного продукту країни. Оскільки при владі перебували представники фінансово-олігархічних угруповань, чий добробут залежав від кавового експорту, то збиткова галузь одержувала державну підтримку, забезпечену іноземними позиками, в результаті руйнуючи господарку Бразилії. Із початком глобальної економічної кризи ціни на каву різко знизились, обсяги імпорту у 1931-1932 роках скоротилися до третини показників 1928 року, експорт бразильських товарів зменшився на половину [2, c.248].


Кумулятивний ефект накопичення проблем в економічній сфері послабив легітимність політичної влади олігархічних угруповань через загострення політичної боротьби, що позначила поступовий відхід від влади монополістичних фінансово-промислових груп. Напередодні президентських виборів 1930 року суспільно-політична атмосфера Бразилії різко погіршилась. Чинний президент Вашингтон Луїс обрав своїм наступником представника олігархічних угруповань штату Сан-Пауло Жуліо Престеса, що викликало негативну реакцію конкуруючих економічних еліт із розвинутого штату Мінас-Жераїс. Еліти інших регіонів також виступили проти продовження монополії на політичну владу кланів із Сан-Пауло, тож в результаті за їх підтримки сформувався опозиційний Ліберальний Альянс, що висунув в президенти Жетуліо Варгаса (губернатор штату Ріо-Гранде-ду-Сул), а у віце-президенти—Жоао Пессоа. Як можна було передбачити, Престес виграв президентські вибори, проте коли невдовзі після них невідомий вбивця позбавив життя Ж.Пессоа, опозиція із Ліберального Альянсу звинуватила новообраного президента в організації замаху. Політичний антагонізм корнкуруючих угруповань досягнув апогею, проте з метою відвернення громадянської війни військові кола усунули обраного президента від влади та передали посаду Ж.Варгасу у жовтні 1930 року[2, с.249-250]. Революція надала можливість вступу в активне політичне життя новим суспільно-політичним силам, серед яких активно позначились праворадикальні організації. Поширений негативний стереотип стосовно дискредитованої ліберально-демократичної економічної та політичної системи змушував бразильських інтелектуалів шукати нових ідейно-теоретичних магістральних програм розвитку країни, що продовжувала потерпати від економічної кризи. Відсутність значних за чисельністю політичних партій з чітко визначеною ідеологією та регіональні суперечності спричинили зростання авторитету ідей сильної централізованої влади, харизматичного лідерства та дисципліни. Невелика чисельність міського пролетаріату, дисперсний характер розселення аграрних працівників та урядові репресії попередніх років сповільнили розвиток політичних об’єднань лівого спектру. У 1927 році бразильські комуністи заснували виборчий фронт, відомий як Робітничо-селянський блок, на місці якого у 1929 році постала Загальна конфедерація праці, що нараховувала 60,000 членів, проте через внутрішні конфлікти користувалася обмеженим впливом [2, c.254].

Практичне підгрунтя для теоретичних побудов щодо необхідності реформування політичної системи в авторитарному ключі забезпечувалося успішним досвідом керівництва штату Ріо-Гранде-ду-Сул, посаду губернатора якого Ж.Варгас обіймав з 1928 до 1930 року. Відкидаючи економічну політику лібералізму, Варгас разом із секретарем внутрішніх справ Освальдо Аранья організовував картелі виробників та промислові кооперативи і забезпечував посередництво між ними та споживчим ринком. У публічних виступах Варгас пропагував необхідність структурування суспільства за допомогою груп, створених на основі класової та економічної активності (корпорацій), посилаючись на досвід Італії та реформи Б.Муссоліні [2, с.249]. Загалом Бразилією поширювалися численні моделі суспільно-політичного устрою, що будувалися на засадах економічного націоналізму, запровадження корпоративного представництва замість загального виборчого права, та централізованої державної влади сильного лідера.

Економічна та політико-ідеологічна криза, що спіткала бразильське суспільство після революції 1930 року, сприяла заснуванню у жовтні 1932 року Інтегралістської партії Бразилії (Ação Integralista Brasileira, скорочено AIB) під проводом Плініо Сальгадо (Plinio Salgado), викладача та журналіста за фахом. У 1922 році Сальгадо взяв участь у Тижні сучасного мистецтва, організованого в місті Сан-Пауло, а у 1926 видав популярний модерністський роман “Чужинець”, який став бестселером та приніс визнання автору. Еволюція ідейно-культурних та суспільно-політичних поглядів Плініо Сальгадо відбувалася в напрямку пропагування радикальних соціальних перетворень з метою створення нового суспільного ладу на питомо бразильському грунті, пройшовши наступні етапи розвитку[4, c.309]: 1)модерністський 1922-1930 2)фашистський 1930-1932 3)інтегралістський 1932-1938. Популярність Сальгадо як письменника в поєднанні з харизмою згуртувала навколо його постаті розрізнені гуртки та нечисленні організації бразильських націоналістів.

23 квітня 1933 року інтегралісти організували першу демонстрацію в місті Сан-Пауло, а через декілька днів формально зареєстрували партію в органах місцевої влади[2, c.253], маніфестуючи намір активно приймати участь в політичному житті Бразилії. У лютому-березні 1934 року інтегралісти провели перший загальнонаціональний конгрес партії, а трохи згодом заснували власний журнал “A Offensiva” (“Наступ”), що сприяв популяризації руху. Особливістю діяльності інтегралістів в початковому періоді був паралельний розвиток організаційного ядра партії в урбанізованих центрах та створення підвалин масового суспільно-політичного руху у відсталих регіонах. Загони AIB організовувалися за фюрерським принципом, із культом вождя та лідера руху, парамілітарний характер цих загонів підкреслювався іхньою військовою організацією та запровадженням єдиної уніформи і символіки—зелених сорочок та знаку Σ (математичний символ суми, що в даному контексті розумівся як ознака духовної єдності світу та нації). Члени AIB вітали один одного піднятою правою рукою та вигуком “Anaue”, що в перекладі з мови племені тупі означало “ти мій брат”, а гаслом інтегралістів був вираз “Бог, Батьківщина, Сім’я”. Лідер організації Плініо Сальгадо оголошувався “постійним та незмінним” загальнонаціональним вождем інтегралізму (Chefe Nacional do Integralismo), тоді як іншими помітними фігурами руху стали Густаво Барросо та Мігель Реале, що очолили відповідно парамілітарний та ідеологічний напрямки діяльності [4, c.316].

Збільшення кількості членів партії відбувалося рекордними для Бразилії темпами: вже в середині 1934 року за даними партійного часопису “A Offensiva” в лавах AIB нараховувалось майже 150,000 чоловік (щоправда, через низку виборчих цензів, закріплених бразильським законодавством, не всі серед них володіли правом голосу). На загальнонаціональних виборах, що відбулися того ж 1934 року, було обрано 1 кандидата від інтегралістів до федерального парламенту та п’ять до законодавчих органів штатів [3, c.4]. У серпні 1935 року лідер інтегралістської партії Плініо Сальгадо стверджував, що число громадян з правом голосу, які належали до AIB, зросло до 170,000 виборців, таким чином майже вдвічі перевищуючи потенціал інтегралістів попереднього року.

Сходження інтегралістської партії на політичну авансцену Бразилії відбувалося на фоні політичної реформи, здійсненої президентом Ж.Варгасом, яка увінчалася прийняттям нової демократичної конституції 16 липня 1934 року. Передбачалося, що окрім 350 депутатів до складу нижньої палати парламенту обиратимуться 50 представників від різних професійних об’єднань для ширшого представлення в законодавчому органі груп інтересів.

Значний імпульс розвитку інтегралістського руху було надано після невдалого комуністичного заколоту в листопаді 1935 року, коли під впливом комуністичної пропаганди повстали деякі армійські частини гарнізонів в містах Ріо-де-Жанейро, Наталь та Ресіфе. Повсталі не користувалися підтримкою ані широких кіл військових, ані цивільного населення. У країні було запроваджено надзвичайний стан, розпочалася чистка збройних сил від симпатиків лівих політичних партій, було проведено арешти членів опозиції та інтелектуалів-дисидентів. В той же час лідер інтегралістів П.Сальгадо офіційно запропонував президентові Бразилії Жетуліо Варгасу підтримку 100,000 бойовиків із своєї партії, і хоча пропозицію було відхилено з огляду на безнадійне становище повстанців, престиж AIB значною мірою зріс. Декілька років інтенсивної антикомуністичної пропаганди сформували у свідомості бразильців стереотип інтегралістської партії як яскравої націонал-патріотичної сили, а невдала спроба комуністичного перевороту підтвердила актуальність тієї проблематики, яку використовували інтегралісти в передвиборчій агітації. На виборах до органів місцевого самоврядування на початку 1936 року інтегралісти вибороли першість у 20% муніципалітетів південних штатів, додатково здобувши мандати шести депутатів, двадцяти мерів міст та 3000 депутатів місцевих рад [3, c.5]. Рух інтегралістів спирався також на реальну підтримку католицького духовенства, що традиційно симпатизувало антисоціалістичним націоналістичним силам.

Прискорене розширення сфери впливу інтегралістської партії викликало серйозне занепокоєння в політичної еліти окремих штатів через постійне апелювання AIB до загальнонаціональних інтересів та засудження “виборчих машин”, у які перетворилися органи влади на рівні штатів. Політична програма інтегралістів передбачала проведення адміністративної реформи на засадах централізації, яка б суттєво обмежила автономію штатів. Губернатори деяких територій видали щодо AIB ряд дискримінаційних розпоряджень, що обмежували проведення інтегралістами масових заходів, носіння партійної уніформи та символіки в громадських місцях та провели арешти низки функціонерів партії. Восени 1936 року було закрито партійні офіси AIB в штатах Бахія та Санта-Катаріна [3, c.9].

Репресивні заходи адміністрації штатів проти поширення впливу інтегралізму виявилися особливо енергійними в південних регіонах Бразилії, де компактно проживало німецькомовне населення, що в середині 1930-х років нараховувало до 100,000 громадян Німеччини та майже 800,000 бразильців німецького походження [3, c.9-10]. Інтегралістський рух користувався значною популярністю та підтримкою серед місцевого населення, яке активно поповнювало ряди партії. Серед активістів AIB в південних штатах Ріо-Гранде-ду-Сул та Санта-Катаріна у 1935 році було зареєстровано понад 50% осіб, що належали до категорії “тевтоно-бразильців”. Характерно, що шість муніципалітетів штату Санта-Катаріна, де прихильники П.Сальгадо здобули перемогу на виборах до органів місцевого самоврядування у 1936 році, були центрами значної концентрації етнічних німців [3, c.9]. Офіційне німецьке видання, що висвітлювало життя німецької діаспори за кордоном, в одному з репортажів оприлюднило факт масового вступу до лав інтегралістів 2000 “тевтоно-бразильців” однієї німецькомовної громади південної Бразилії у березні 1937 року. Подібні тенденції викликали значне занепокоєння та критику опозиційно налаштованих до інтегралістів суспільно-політичних організацій Бразилії, котрі звинуватили керівництво AIB у тісних зв’язках із місцевимим структурами NSDAP, які отримували значну фінансову підтримку з Берліну. Така точка зору, прийнята, зокрема, спостерігачами із акредитованих в Бразилії іноземних дипломатичних представництв, мала на меті дискредитувати інтегралістський рух, однозначно пов’язавши його із націонал-соціалізмом в ролі так званої “п’ятої колони” організованого німецького проникнення в Латинську Америку. Насправді впродовж короткотривалого періоду існувало щось на зразок обережної обопільної зацікавленості націонал-соціалістичних та інтегралістських партійних осередків в координації дій на локальному рівні з метою узгодження політики націоналістично налаштованих сил. Проте, незважаючи на симпатії, що висловлювалися окремими провідними фігурами інтегралістського руху (Г.Барросо) до соціально-політичної практики націонал-соціалістичної диктатури в Німеччині, лідер AIB П.Сальгадо неодноразово виступав із критикою нацистської ідеології [3, c.12]. По-перше, культ особи Адольфа Гітлера трактувався інтегралістами як анахронізм, а відтак засуджувалися язичницькі рудименти нацистського містицизму, несумісні з християнськими основами інтегралістської доктрини. Політико-правові новації, пов’язані із запровадженням в Німеччині расового законодавства, що закріплювали расову дискримінацію, трактувалися офіційною інтегралістською пропагандою як протиприродні, а расова теорія вважалася антинауковою. Концепція “життєвого простору”(Lebensraum), що стала засадничою основою німецької зовнішньої політики, була наскрізь пронизана, на думку Плініо Сальгадо, духом матеріалізму, а отже, суперечила духовній віталістській догматиці AIB. Взагалі, якщо перед громадсько-політичними об’єднаннями бразильських німців стояло завдання зберегти власну ідентичність в багатонаціональній державі, то інтегралісти декларували прагнення асимілювати всі етнічні групи в єдиний національний організм. Проте одночасно не існувало жодних обмежень щодо вступу етнічних німців в інтегралістську партію, що створювало можливість для ефективної участі цих громадян в політичному житті Бразилії. Одночасно, зважаючи на те, що Бразилія наприкінці ХІХ століття приваблювала чимало емігрантів з Італії, певне зацікавлення до політичної ситуації в країні виявляли італійські дипломатичні представництва та спецслужби. Ідеологічна спорідненість інтегралістського руху з італійським фашизмом, неодноразово декларована лідерами партії, спонукала італійський уряд надавати певну фінансово-організаційну підтримку AIB, про що свідчив у своєму щоденнику італійський міністр закордонних справ Г.Чіано [5, c.30].

Якщо регіональні органи влади сприймали інтегралістів надзвичайно вороже, вбачаючи в них безпосередню загрозу існуючому ладу, то на федеральному рівні високопосадовці з ентузіазмом висловлювали підтримку лідерам AIB. Особливо позитивно реагували на інтегралістську пропаганду представники збройних сил, які традиційно виступали серйозною суспільно-політичною силою в Бразилії. Армійським та флотським офіцерам надзвичайно імпонував націоналізм інтегралістів, їх безкомпромісний антикомунізм, постійний наголос на бразильській самобутності та заклики до дисципліни, порядку та ієрархічності у відносинах. Серед симпатиків AIB слід згадати генералів Н.Кавальканте, Ж. Мейра де Васконселоса, П.Монтейро, та начальника генерального штабу П. да Сільва Пессоа, що користувалися значним авторитетом в збройних силах та серед цивільних органів влади. Глава держави, президент Бразилії Ж.Варгас також ставився до інтегралістського руху доволі прихильно через його ворожість до лівих політичних сил, що з середини 1934 року активно протистояли спробам президента розширити свої повноваження. Амбівалентність позиції Варгаса стосовно AIB полягала в прагненні використати радикальну націоналістичну силу проти політичної опозиції, з іншого боку, не допустивши приходу до влади цієї агресивно популістської партії. Невизначеність власного становища Ж.Варгаса через розбіжності між деякими угрупованнями в збройних силах та конфронтацію з губернатором стартегічно важливого штату Ріо-Гранде-ду-Сул унеможливили надання прямої підтримки інтегралістам у боротьтбі з владою окремих штатів. Проте в столичному місті Ріо-де-Жанейро та федеральному окрузі партійні структури AIB не зустрічали жодних перешкод у своїй діяльності.

Інтегралізм позиціонував себе в якості динамічної антидемократичної сили, яка прагнула побороти атеїстичний капіталізм, іноземне проникнення ззовні через розрив із культурними зразками капіталізму та опорою на “власні бразильські корені”. Виступаючи проти матеріалістичного та індивідуалістичного світогляду, інтегралісти пов’язували його з деструктивним впливом економічних інститутів.

Ідеологи інтегралізму виступили з різкою критикою світового капіталізму, виділяючи три стадії його еволюції: 1. усунення держави від управління економікою на користь вільного ринку 2. колонізація та поневолення ринків менш розвинутих країн 3.інтернаціоналізація капіталу, створення глобальної системи панування транснаціональних корпорацій. Бразилія, як країна із сировинно-експортно орієнтованою економікою, з великою роллю аграрного сектора, із значним розміром зовнішнього боргу, поставала типовою жервтою змови міжнародних фінансистів.

Національне визволення Бразилії передбачало безкомпромісне поборення впливів капіталізму та його інституційних форм, для чого передбачалося провести націоналізацію банківської системи, видобувної промисловості та паливно-енергетичного комплексу. Одночасно інтегралісти засуджували класову боротьбу як потворний продукт детермінованих капіталістичною системою господарювання суперечностей, які може ліквідувати етично мотивована корпоративна держава. Соціальне партнерство між групами виробників та споживачів (корпораціями) у формі узгодження інтересів та суспільного договору планувалося реалізувати через систему синдикатів. Синдикати детермінувалися відношенням тої чи іншої групи до засобів виробництва та ролі у процесі продукування благ, відповідно поділяючись на синдикати капіталу, інтелектуальної та ручної праці, технічно-консультативного персоналу. Ідеолог інтегралістського синдикалізму Г.Баррозо стверджував непорушність прав робітничого класу на високий життєвий рівень, захист приватної власності та соціальне забезпечення, декларуючи необхідність запровадження 8-годинного робочого дня (6-годинного для робітників, що працюбвали у шкідливих умовах), оплачуваних відпусток, соціального страхування та участі робітників у розподілі прибутків підприємств. Оскільки інтегралісти виступали на захист традиційних католицьких цінностей, серед яких почесне місце посідала родина, AIB вимагала рівноцінної оплати праці для чоловіків та жінок, в перспективі плануючи запровадити родинну систему оплати праці, яка б дозволила жінкам займатися виключно домашнім господарством. Популярним гаслом інтегралістів став вислів “рівні можливості для нерівних”, що яскраво характеризував поєднання принципів соціальної справедливості із ієрархічною будовою сусплільства. Щодо ставлення AIB до існуючих професійних спілок, то офіційної стратегією партії стало заохочення своїх членів до активної участі в їх діяльності з метою інфільтрації та коректування профспілкових органів. На початку 1937 року всім партійним організаціям інтегралістів було надіслано директиву керівництва провести святкування свята 1 травня—дня солідарності трудящих.

Загалом можна стверджувати, що світоглядна парадигма інтегралізму була зорієнтована на синтез антикапіталізму, антисоціалізму, антилібералізму та антиплутократизму з корпоративізмом [4, c.328] та націонал-синдикалізмом. Одночасно інтегралісти сповідували песимістичний погляд на історію як процес розквіту та поступового занепаду культур, який проте може бути уповільнений культивуванням християнської духовності і традиційних цінностей в поєднанні з містицизмом синтезу нової бразильської ідентичності на поліетнічній основі.

Невід’ємною частиною пропагандистської діяльності AIB стало продукування та поширення інформаційних матеріалів, що висвітлювали в негативному світлі роль юдеїв в світовій економіці та господарському житті Бразилії. Доволі значний вплив на формування тогочасної суспільно-політичної думки Бразилії мали твори провідного діяча інтегралістського руху, Густаво Баррозо, який видав низку праць під промовистими назвами: “Бразилія—колонія банкірів”(1934), “Про четверту імперію”(1935), “Паулістська синагога”(1937) та “Іудаїзм, нова раса і комунізм”(1937) [4, c.307]. Причиною антиєврейських настроїв, поширених не лише серед інтегралістів, а й серед менш чисельних радикальних угруповань країни, стало зростання темпів іміграції єврейського населення з Європи. З 1926 до 1930 року в Бразилію прибуло 22,000 євреїв із Центральної та Східної Європи, що втричі збільшило чисельність їхньої громади [2, c.275], причому протягом 1931-1942 років в Бразилії оселилось додатково 27,000 євреїв. В основному серед новоприбулих мігрантів переважали кваліфіковані спеціалісти та підприємці, чия економічна активність в поєднанні із замкненістю єврейської громади викликала невдоволення місцевого населення. Загалом антиєврейські виступи в інтегралістській пресі слід розглядати в ширшому контексті пропагування запровадження вибіркової іміграційної політики.

Щодо політики AIB в сфері міжетнічних відносин, то вона детермінувалась специфікою історичного розвитку Бразилії, для якої були характерними райони з корінним індіанським населенням, що майже не зазнало європейського впливу, змішування прийшлого населення з корінними етносами та поява нових етнічних формацій, і нарешті високий приріст населення за рахунок іміграції. Інтегралісти культивували поліетнічність власної партії, прийнявши до її лав, між іншим, 5000 індіанців Амазонії; взагалі серед членів AIB знаходився значний відсоток метисів та афробразильців [2, c.281].

В гендерному розрізі інтегралістська партія репрезентувала нетиповий для патріархальної політичної культури Латинської Америки феномен, оскільки серед членів AIB у 1936 році було не менше 20% жінок. За конституцією 1934 року жінки в Бразилії отримували право голосу за умови наявності певного освітнього рівня, тож інтегралізм виявляв значне зацікавлення в мобілізації жіночого електорату, як правило консервативно налаштованого, і досяг у цьому напрямку неабияких успіхів.

Питання про розмір та структуру членської бази інтегралістського руху залишається відкритим. Сучасні дослідники схильні вважати, що кількість членів AIB наприкінці 1936 року становила 200,000 осіб [2, c.281], проте дані внутрішньопартійного плебісциту, проведеного для номінації кандидата на президентські вибори 1937 року, свідчать про 850,000 [3, c.20] бразильців із членськими квитками AIB. Таким чином інтегралістська партія Бразилії впродовж періоду 1932-1937 років стала найбільшою за чисельністю політичною партією країни, і фактично єдиною партією загальнонаціонального характеру, із диференційованою мережею партійних осередків у всіх регіонах держави. Серед членів партії та керівних функціонерів середньої ланки нараховувалось 24% ремісників, 54% дрібної буржуазії та 22% робітників, причому більшість із них станом на 1933 рік перебували у віці, молодшому від 31 року [2, c.282].

Зростання ролі AIB в політичному житті Бразилії відбувалося на фоні невпинної еволюції режиму Ж.Варгаса в напрямку авторитаризму та зростання тиску на регіональні структури інтегралістів. В такій ситуації керівництво партії вирішило самостійно взяти участь в президентських виборах, що мали відбутися у січні 1938 року, висунувши кандидатуру Плініо Сальгадо після попереднього референдуму серед членів партії. Оскільки за конституцією чинний президент Жетуліо Варгас не мав права балотуватися на другий термін, фаворитом виборчої кампанії автоматично ставав Сальадо, що спирався на потужні політичну партію та підтримку значної частини суспільства і еліт. Кандидат від олігархії штату Сан-Пауло та ситуативно сформованого Демократичного Союзу, Армандо Олівейра, виступав із ліберальними гаслами та регіональною програмою, тоді як “тенентист” Жозе де Альмейда представляв популістичний напрямок опозиції інтегралістам. Проте ці кандидати спершу не могли скласти серйозної конкуренції провіднику інтегралістів, який впевнено розпочав передвиборчу кампанію. Влітку 1937 року містами Бразилії прокотилася хвиля спалахів політично мотивованого насильства, спричиненого передвиборчої боротьбою. Інтегралісти відповіли на провокації опонентів масованим застосуванням власних воєнізованих формувань, що охороняли мітинги AIB та тероризували супротивників, подекуди вступаючи в конфронтацію з органами охорони правопорядку. Громадськість, вражена масштабами політичного терору, вимагала заборони діяльності всіх радикальних угруповань, ососбливо тих, що володіли воєнізованими формуваннями. Кількість громадян Бразилії із правом голосу сягала 3 млн. виборців, тоді як інтегралісти, попри значну кількість прихильників, не могли розраховувати на переконливу перемогу за невизначеної позиції консервативних еліт. Частина лідерів AIB виступила за підготовку збройного повстання та захоплення влади насильницьким шляхом, і хоча пропозицію не було прийнято, керівництво партії усвідомлювало, що легальним шляхом здобути перемогу навряд чи вдасться. Єдиним реальним інструментом для здійснення державного перевороту міг би стати альянс із керівництвом збройних сил, проте більшість політично активних військових угруповань орієнтувалася на встановлення диктатури Ж.Варгаса із можливим залученням AIB в ролі партії влади. У вересні 1937 року відбувся ряд зустрічей верхівки інтегралістського руху із представниками консервативного оточення Варгаса для обговорення деталей майбутнього плану дій; лідеру AIB П.Сальгадо в обмін на підтримку пропонувалась посада міністра освіти та збереження під особистим контролем парамілітарних структур інтегралістів. Радикальне крило AIB в черговий раз запропонувало П.Сальгадо організувати збройний переворот власними силами, випередивши консерваторів та військовиків, але Сальгадо не виявив бажання ризикувати досягнутим компромісом. Після того, як в бразильській пресі було оприлюднено сфальсифікований план державного перевороту, який приписувався комуністам, 30 вересня 1937 року конгрес проголосував за введення в країні надзвичайного стану. Коли було суттєво обмежено конституційні свободи громадян та свободу політичної агітації, передвиборча кампанія перетворилась у фікцію, а після відставки на знак протесту деяких поміркованих міністрів суспільство, здавалося, остаточно змирилося з неминучістю втсановлення авторитарної диктатури. Дезорієнтація серед членів інтегралістського руху досягла максимуму через небажання націонал-синдикалістських кіл AIB виступати в ролі інструменту реакційної змови проти республіканської форми правління. Бажаючи продемонструвати можливості парамілітарних загонів AIB, інтегралісти провели 1 листопада 1937 року масову демонстрацію та парад воєнізованих формувань на вулицях Ріо-де-Жанейро, заявивши про участь 50,000 членів, хоча спостерігачі оцінили кількість “зеленосорочечників” в 17,000-20,000 чловік [2, c.304]. Наближені до Ж.Варгаса консервативні організації та військовики сприйняли демонстрацію 1 листопада як ознаку дезорганізації структур AIB та їх послаблення, тож запропонували позбутися слабо контрольованих радикальних націоналістів. Нерішучість інтегралістської верхівки практично виключила можливість організованого протистояння намірам Варгаса. Протягом першої декади листопада 1937 року прибічники Ж.Варгаса за сприяння військових розпустили законодавчий орган та проголосили нову авторитарну конституцію. Плініо Сальгадо продовжував вичікувати, не приймаючи пропонованої міністерської посади, сподіваючись на пропозицію широкого залучення інтегралістів до формування огранів державної влади. Проте 2 грудня 1937 року було опубліковано новий закон, що припиняв діяльність існуючих політичних партій, та забороняв функціонування воєнізованих формувань, появу в громадських місцях в партійній уніформі з символікою, відмінною від державної. Надалі відбулися масові арешти інтегралістів, закриття партійних осередків та переслідування симпатиків AIB в збройних силах. За зв’язки з інтегралістами з командних посад бразильської армії було усунуно 10 генералів. Спроби інтегралістів реорганізувати свою діяльність в рамках культурних інституцій не мали успіху, оскільки органи державної влади відмовились реєструвати нове об’єднання, Бразильську культурну асоціацію [2, c.305]. Виявилося, що Ж.Варгас успішно використав AIB для нагнітання соціальної напруги в країні та створення передумов для авторитарної диктатури, яка не могла існувати за збереження альтернативного соціально-політичного руху. Втративши ініціативу, якою вони володіли впродовж літа 1937 року, інтегралісти зробили катастрофічну помилку, вирішивши діяти спільно з оточенням Ж.Варгаса, а урядові репресії остаточно дезорганізували структури AIB. Вирішальною для долі інтегралізму виявилась позиція армії та фінансово-промислових груп, обрали консервативний авторитаризм замість інтегралістської революції за фашистським зразком. Дві невдалих спроби військового перевороту, здійснених інтегралістами в березні та травні 1938 року, спричинили остаточний занепад руху та еміграцію його лідерів.

Загалом, аналізуючи специфіку функціонування інтегралістської партії як суб’єкта політичного життя Бразилії 1930-х років, можна зробити наступні висновки. По-перше, в якості першої загальнонаціональної масової політичної партії AIB сприяла політичній структуризації бразильського суспільства, одночасно виконуючи функції формування громадської думки, відбору та соціалізації політичних лідерів. По-друге, взявши участь у боротьбі проти ліворадикальних сил, інтегралісти сприяли стабілізації політичної системи, проте переоцінили вплив партії на формування суспільного консенсусу і не спромоглися досягнути остаточного порозуміння з консервативними елітами.
LinkReply

Comments:
(Deleted comment)
[User Picture]From: nachtigal88
2010-12-05 01:54 pm (UTC)
превід

Стаття була опублікована.......

Михальчишин Ю. Інтегралістська партія Бразилії та її місце в політичному житті країни в 30-х роках ХХ століття / Юрій Михальчишин // Вісник Львівського національного університету імені Івана Франка. Серія : Міжнародні відносини. – 2006. – Вип. 16. – С. 51-60.
(Reply) (Parent) (Thread)