КУДИ НЕ ГЛЯНЕШ, БАЧИШ ЯКЕСЬ СВИНСТВО...
Лист Голови Проводу ОУН Євгена Коновальця до Секретаря Проводу ОУН В.Мартинця
ЦДАГО України, ф.269, оп.1, спр.178, арк.96

Я певний, що з цієї справи вийде авантюра, і я знов, не Ви, буду примушений випивати.

Лист Голови Проводу ОУН Є.Коновальця Секретареві Проводу В.Мартинцю
ЦДАГО України, ф.269, оп.1, спр.175, арк.82

Підстави соціал-національної революції

За формою соціал-національна революція поділяється на дві органічно пов’язані складові: соціальну та національну. Соціал-національна революція за змістом є націократичною в державно-правовій сфері та соціалістичною в економічній царині.  Соціалістична складова революції передбачає ліквідацію антиукраїнської системи олігархічного капіталізму всередині країни та боротьбу проти глобалізації як форми експансії транснаціонального капіталу у вільні від цієї зарази куточки планети. Націоналістична складова вимагає повновладдя титульної нації як органічної української кровно-духовної спільноти через усунення панування чужинських еліт та припинення розмивання генофонду українців. Соціал-національна революція здійснюється на практиці в політичній та економічно-господарській площинах у вигляді систематичної, масової, організованої елітним бойовим авангардом соціально-визвольної та національно-визвольної боротьби задля виживання і добробуту нації.

Нація завжди права. І якщо інтереси якоїсь альтернативно зорієнтованої частини населення йдуть врозріз з інтересами нації, то це означає лише те, що цій частині, хай якій великій, доведеться скоригувати свої погляди та життєві запити. Революція виправдовує право нації на існування всупереч об’єктивним зовнішнім обставинам.

Євген Маланюк. “Наступ мікробів”

Забагато маємо нині явищ, що псують нерви, і лише свідомість заховати їх міцними, змушує редукувати коло спостережень до речей засадничих.

Біда не в тім, що в нашій, далекій від веселощів, дійсності існують молоді і немолоді люди, що культивують в святій простоті оті анахроністичні “парижі” (в каварні “Деляпе” [1]), що з пафосом наївно-щирого снбізму деклямують про “нове” (!) мистецтво, що з натхненням, вартим ліпшого призначення, майструють екзотичні монографії, що творять якийсь підозріло-безжурний світик (щось середнє між циганським табором і жидівським містечком), світик, де існує система своєрідних канонів і критеріїв та не менше своєрідна ієрархія вартостей. біда не в тім. І не такі болячки перебула історія нашої культури. Що ж значать в порівнянні з ними ці дрібнички? А, зрештою, десь же мусять находити собі вихід продукти розкладу, неминучі в органічнім процесі життя.
 

Юрій Липа. “Солідаризм раси”

Українська раса - це раса солідаристів, яких суспільний ідеал - група, а не індивідуальність. Найприродніше місце українця - це перебування в групі, а ніколи - поза групою. В групі розвивається він найліпше. Українське суспільство було, є і буде як образ взаємовідносин груп. Тому нема іншої дороги до організації української раси, як тільки укладання взаємовідносин українських груп. Ніяка імпровізація, ніякий експромт-історія, лишень - договір груп як вияв одности характеру раси.

В початках раси завжди знайдемо зорганізовану військову масу, що прийшла як Військо або, в кожному разі, як Осада. Коли вглянемося уже в цілком сформовану расу, то знайдемо в ній всі ціхи окремішности від сусідів, всі прикмети духовного Острова.

Границі - це найхарактерніше для живого організму раси чи народу. Стриміти до якогось неформального духовного контакту - це нищити органічність природи.

Нищення це однаково небезпечне і для того, хто наступає, і для того, хто відступає. Спеціяльно небезпечне є це серед європейських рас і народів з їх такими виразними індивідуальностями. Контакти народів, що мають різні підложжя, культурні круги можуть викликати тільки катастрофу.

Отто Штрассер. “Соціалісти залишають NSDAP”

Шановні читачі, товариші по партії, друзі! З глибокою тривогою протягом багатьох місяців ми спостерігали за розвитком NSDAP та були змушені відзначити із зростаючими побоюваннями, як партія все частіше та у все важливіших питаннях порушує ідею націонал-соціалізму.

У численних питаннях зовнішньої та внутрішньої політики, і перш за все в царині економічної політики, партія зайняла позицію, яку ставало все важче узгоджувати з 25 пунктами, в яких ми вбачали єдину програму партії; ще важче було відчувати зростання буржуазності партії, переважання тактичних моментів над основоположними принципами та страхітливе спостерігання за швидко прогресуючим загниванням партійного апарату, який все частіше ставав метою руху і ставив свої інтереси вище за програмні вимоги ідеї.

Ми розуміли та розуміємо націонал-соціалізм як свідомий антиімперіалістичний рух, націоналізм якого зводиться до оберігання й захисту життя та приросту німецької нації без розмаїтих прагнень до панування над іншими народами та землями. Для нас була та залишається очевидною вимога відкидання інспірованої міжнародним капіталізмом і західним імперіалізмом ідеї військової інтервенції проти Росії - вимога, яка однаково випливає з наших уявлень та існуючих потреб німецької зовнішньої політики. Тому ми відчували, що все більш відверта позиція, зайнята партійним керівництвом на користь інтервенційної війни є застарілою ідеєю, що суперечить вимогам німецької зовнішньої політики. Для нас підтримка боротьби індійського народу за свою свободу від англійського панування та капіталістичної експлуатації була і залишається необхідністю, яка випливає з факту вигоди для німецької визвольної боротьби послаблення сили Версальської угоди, та з емоційної підтримки будь-якої боротьби, провадженої пригнобленими народами проти експлуатуючих їх окупантів. Тому що це є нездоланним наслідком нашого розуміння націоналізму - право на національне самовизначення, яке ми приймаємо для себе за замовчуванням, ми визнаємо також і для інших народів і націй, оскільки ми не приймаємо лібералістичного поняття “привнесення культури”. Ми відчували, що політика партійного керівництва, яке відкрито зайняло позицію відверто на користь британського імперіалізму проти визвольної боротьби Індії, суперечить як реальним інтересам Німеччини, так і ідейним установка націонал-соціалізму.
 

Початок акції був попередньо анонсований на 14.30 год біля оборонної стіни на площі Митній. У той час, коли на зазначене місце почали сходитись представники секс-меншин Львова, з протилежного боку почали групуватися хлопці в чорному одязі.

Коли на акцію зібралося приблизно 25 представників так званої ЛГБТ-спільноти (лесбіянки, геї, бісексуали, трансвестити), на них полетіло приблизно 10 лотків яєць.

На місце проведення акції прийшли лише два працівники міліції і то запізнившись на пів години. Однак присутності двох міліціонерів було явно не достатньо для того, щоб протидіяти озброєним яйцями хлопцям. Тому хлопці в чорному зробили ще одну спробу атаки яйцями та кинули петарду, яка гахнула прямо посеред молодих людей гомосексуальної орієнтації.

На щастя, ніхто не постраждав, а міліції довелося викликати підмогу. Через кілька хвилин на місце проведення акції прибули 2 машини з працівниками міліції та 2 машини спецпідрозділу Беркут.

Обкидані яйцями геї та лесбіянки Львова таки розгорнули свій веселковий прапор та плакати із написами: Всі різні – всі рівні, Кожна людина має право бути собою, Гомофобія – ні! та простояли під оборонною стіною півтори години до 16.00 год.

Освальд Шпенглер. “Соціалізм як форма життя”

Перед нами 6000 років духовної історії людства. З потоку, що розлився всією планетою, народжуються великі культури та їх долі, що і складає історію в її справжньому, глибокому сенсі. [...] В основі кожної з цих культур закладено вічно незмінний етос. Він створює не тільки цілком визначений дух мислення, почуття та дій, дух держави, мистецтва та життєвого порядку, але також створює тип античної, індуської, китайської, європейської “людини”, із цілковито своєрідною структурою тіла та душі, єдиної в своєму інстинкті та свідомості, творить расу в духовному сенсі слова.

Слово “соціалізм” слугує для позначення якщо не найглибшого, то найголоснішого питання сучасності. Всі використовують це слово, але кожен при цьому думає про щось інше, кожен вкладає в це гасло те, що він любить, або ненавидить, чого боїться, або чого прагне. Але ніхто при цьому не бере до уваги історичних умов у вузькому та широкому сенсі. Чи є соціалізм інстинктом, чи є він системою? Чи є він кінцевою метою людства, чи лише способом облаштування життя на сьогодні та завтра? Чи це лише вимога одного класу? Чи тотожні марксизм і соціалізм? [...]

Далі тут: www.vatra.org.ua/yevropa/osvald-shpenhler-sotsializm-yak-forma-zhyttya.html

…В серці у нього лунко співав “Нахтігаль”: Фрідріх Вільгельм Гайнц

Серед барвистої плеяди імен діячів європейської консервативної революції при детальнішому аналізі біографічних даних виявляється немало достойних і цікавих людей, чий шлях так чи інакше був пов’язаний з українським визвольним рухом і Україною. Непростий життєпис такої людини - інтелектуала, революціонера та бойового командира з’єднання, якому в Другій світовій війні підпорядковувався славетний український батальйон “Нахтігаль”, пропонується увазі читачів.

Фрідріх Вільгельм Гайнц (Friedrich Wilhelm Heinz) народився 7 травня 1899 року в родині підприємця у Франкфурті-на-Майні (з боку матері Гайнц був віддаленим нащадком титана німецької Реформації Мартіна Лютера). Під час навчання в середній школі Фрідріх Вільгельм став активним членом скаутської організації “Чорна сотня” (”Schwarze Freischar”), що культивувала романтичний німецький патріотизм, націоналістичні парамілітарні традиції та відданість трону Гогенцоллернів. Поєднуючи виховане в скаутському русі бажання стати військовим із патріотичним поривом, що охопив німецьку молодь з початком Світової війни, 3 травня 1916 року (до досягнення призовного віку) Гайнц вступив добровольцем до запасного батальйону Гвардійського фюзильєрного полку в Берліні, що вважався традиційною гордістю мешканців столиці Німецької імперії. Після проходження курсу навчання 8 жовтня 1916 року Гайнц випустився фаненюнкером у 3-й батальйон піхотного полку №46 (1-й Нижньосаксонський) “Граф Кірхбах” (у німецьких збройних силах існувала традиція давати полкам назви, пов’язані з іменем першого командира), де отримав ґрунтовний вишкіл командира кулеметного відділення. У вересні- жовтні 1917 року на Західному фронті прийняв бойове хрещення у так званих “літній” і “осінній” битвах у Фландрії, в листопаді-грудні - у запеклих боях на німецькій оборонній позиції “Лінія Зігфріда”, зокрема в епізодах, що у німецькій історіографії мають назву “танкова битва під Камбре” (22 - 29 листопада) та “наступальна битва під Камбре” (30 листопада - 7 грудня). В листопаді 1917 року отримав “Залізний хрест” 2-го класу. У грудні 1917-березні 1918 року Гайнц проходив додатковий вишкіл для молодших офіцерів у піхотній школі Дьоберіц - легендарній кузні кадрів пруської військової традиції, де склав спеціальний іспит. У березні - квітні 1918 року Гайнц в ролі командира взводу 5-ї роти 46-го піхотного полку брав участь в небувалих за інтенсивністю боях, які визначали перебіг широкомасштабного наступу генерала фон Людендорфа на Західному фронті, покликаного завершити війну проти держав Антанти переможним ударом на Париж. У липні 1918 року він одержав звання лейтенанта та був призначений командиром штурмового підрозділу; у рукопашному бою з англійськими піхотинцями 11 серпня отримав поранення в потилицю. Листопадову революцію 1918 року Фрідріх Гайнц зустрів у військовому шпиталі, залишивши який, записався до “добровольчого корпусу”, створеного на базі колишнього 46-го полку в рамках “прикордонної оборони Сходу” для захисту територіальних меж Німеччини в районі Познані, що в Нижній Силезії, від польської агресії, де й перебував у квітні - червні 1919 року. Внаслідок диверсійного акту, організованого польськими збройними бандформуваннями, підрозділ Гайнца потрапив у дорожньо-транспортну пригоду, внаслідок чого він отримав важкі травми. В середині січня 1920 року Ф. Гайнц повернувся до Силезії, де продовжив службу в “добровольчому корпусі”, а з кінця січня до демобілізації із збройних сил у званні обер-лейтенанта ландверу займав посаду офіцера-вихователя у кадетському училищі в Вальштатті. Під час особливо запеклих боїв 1921 року у Силезії, де німецькі добровольці з оперативно стягнутих зі всієї Німеччини “фрайкорів” успішно відбили черговий акт польської агресії, 31 травня 1921 року Гайнца знову було поранено.

далі тут: www.vatra.org.ua/yevropa/v-sertsi-u-noho-lunko-spivav-nakhtihal-fridrikh-vilhelm-haynts.html

Зенон Пеленський. Ідея української соціальності

Ідея української соціальності? Що це таке? Цього терміну нема в ніякому підручнику соціології.  - Це дурниця, нісенітниця, мудрування… Ніяка «об’єктивна» наука чогось такого не знає, не підтвержує й не допускає. Наші нинішні люди завжди відчувають диковинну потребу виправдовувати політичне перетворення на своїй землі якостями «всесвітньої об’єктивної науки». Разом з тим вони твердо й непохитно визнають, що альфою й омегою «об’єктивної» науковості є все те, про що вони довідуються від європейського Заходу чи Москви. Українська наука, що весь час підганяла та ще й досі підганяє історичні явища на нашій землі під наукові системи й явища чужих культур, довгий час не могла досягнути самодостатності у розгляді власних історичних явищ, розуміння їх із себе та заради себе. Кожне явище на нашій землі, ще так дуже українське й ще так дуже виростаюче із властивостей українського грунту, ота наука обовязково підганяє під системи всякого роду чужинецьких «ізмів». Але на «науковий сепаратизм», який пояснює явища з самих себе та заради самих себе виправдовує, вона ніяк спромогтися не може.

Колись українці більше вірили в себе. У 1648 р. ніхто з наших людей не відчував найменшої потреби виправдовувати своє збройне революційне повстання тим, що «цього, мовляв, вимагає конечність історії та якості об’єктивної науки». Зробили революцію просто тому, що їм це було потрібно, що хотіли змінити невигідний їм лад і перетворити його по-своєму. Почали творити власну політичну державну й соціальну систему, не питаючи дозволу жодного наукового чужого талмуду і не виправдовуючи своїх дій ніякою вимудруваною доктриною. Цілою мудрістю їх революції була тільки виключно їх власна воля, їх реальні життєві потреби, їх власне життєве відчування. Вони самі знали, що вигідне, а що ні і як знали, так і намагалися завести у себе кращий порядок. Вони весь час виходили зі свого власного досвіду й свого власного, найбільш безпосереднього світовідчування.

Альфред Розенберг. “Національний соціалізм чи націонал-соціалізм”

Коли наші товариші по партії та приятелі використовують ці вирази, вони однозначно мають на увазі одне й те ж саме. І все ж слід розрізняти ці два поняття, оскільки між ними існує чимало відмінностей. Дотеперішній марксистський соціалізм представляє собою по суті не лише інтернаціоналістську установку, але є системою цілком визначених світоглядових, політичних і економічних принципів. Марксистське розуміння історії переважно полягає в описі “історії людства” як низки послідовних актів класової боротьби. Філософське підґрунтя марксизму полягає в припущенні, нібито насправді людська особистість по суті не представляє нічого відмінного від продукту навколишнього середовища. “Ідеали” майбутнього обертаються навколо найнижчих людських інстинктів і отримують своє остаточне формулювання у вимозі “експропріації експропріаторів”, причому ці відчутно тваринні інстинкти замазуються фразеологією.

Проте, якщо вибрати лише міжнародну точку зору як таку, і залишити в спокої всі інші ідеї дотеперішнього капіталістичного соціалізму, то вона має визнання, принаймні для зовнішьного вжитку або нехотячи,  на що ми у відповідь вбачаємо у всій марксистській системі виклик європейській, зокрема німецькій культурній думці. Термін “націонал-соціалізм” представляє головне поняття нового синтезу, що позначає невіддільність обидвох понять, тоді як означення “національний соціалізм” в реальності окреслює або може окреслювати національний марксизм. Національний марксизм існує у Франції та Англії, а націонал-соціалізм дотепер лише в Німеччині; і тут йдеться про серйозну відмінність. Національні марксисти живують у точнісінько тому ж самому світоглядному колі ідей, що й плутократствуючі жидівські демократи, вони захоплюються тими ж самими тупими нісенітницями, відтак вони не здатні визнати фундаментальну боротьбу, не кажучи вже про те, аби сповідувати її та реалізовувати. Національні марксисти зараз також починають вкорінювати свої безчинства в Німеччині, побачивши, що у найширших колах німецького народу вони не здобудуть тривалої підтримки, виступаючи проти національної свідомості. Але нам не потрібен національний марксизм, нам не подобається марксизм як такий, в цілому.

Інший термін, “впровадження соціалізму на національних засадах”, також не позбавлений поверхневості. Тому що не соціалізм як спосіб економічного мислення, бодай і народжений із національних підвалин, є нашою метою - а вільна нація та її самоствердження як такої у всіх сферах життя. Прикметник “національний” (написаний з маленької літери) вказує народницькій думці на побічну роль, в той час як він повинен стояти на чолі. Соціалізм як економічна ідея є ефективною вимогою захисту народу і внутрішнього посилення держави, з метою убезпечення свободи буття нації як одного цілого у боротьбі рас і народів. Тому ми вважаємо за доцільне утримуватись від словосполучення “національний соціалізм”, і притримуватись виразу “націонал-соціалізм“. У цьому словотворенні повинен бути сконцентрований новий державний синтез, наголошуючи водночас, що весь теперішній марксизм загалом не є соціалізмом, а лише очевидним знущанням над ним.

Розенберг А. Національний соціалізм чи націонал-соціалізм // Народний оглядач. - 1 вересня 1923 року.

Євген Онацький. Ідеологічні й тактичні розходження між фашизмом і націонал-соціалізмом

У тій грі міжнародних інтриг та суперництва, що в шаленому темпі почала розвиватися особливо в останні роки, в зв’язку з намаганням Німеччини відзискати своє місце великої держави, рівної в правах з усіма іншими великими державами, громадська думка звикла дивитись на Італію, як на природню спільницю Німеччини в її боротьбі прои французької гегемонії в Европі. Такий погляд на спільні інтереси Німиччини й Італії в міжнародній політиці базувався ще й на цьому, що в Німеччиниі з приходом до влади Гітлера, прийшов до влади й націонал-соціалізм, що видавався рідним братом італійського фашизму, і мав ніби з ним співпрацювати над розбудовою Европи на цілком нових суспільних підставах - протиставляючись із одного боку старому демолібералізмові, а з другого боку загрозливому комунізмові.

А тимчасом,  всякий безсторонній спостерігач подій міжнародної політики зауважує все більше розходження Італії з Німеччиною, констатує в німецькій й італійській пресі появу все гостріших взаємно поборюючих полемічних випадів, що, при існуючій в Німеччині та Італії сильній цензурі, дає багато до думання.

Уважаю, що для нас, українських націоналістів, необхідно розібратися в причинах цього німецько-італійського розходження, і то тим більші, що воно походить головним чином із різниць фашистської та націонал-соціалістичної ідеології, які, хоч як споріднені, відбивають на собі відмінне світовідчування.

Перемога націонал-соціалізму в німеччині дійно викликала була в фашистській Італії велике задоволення: фашисти дійсно дивилися спершу на націонал-соціалістів як на братів по зброї в боротьбі проти старго віджилого світу, а на сам націонал-соціалізм як на відгалуження того “універсального фашизму”, що, маючи Рим за свій духовний осередок, мав би відродити Европу після занепаду, викликаного пануванням демоліберальних та соціалістичних доктрин. Щоправда, італійські фашисти, на відміну від комуністів, що все проповідували світову революцію, досить довго стояли на позиції національної виключності, запевняючи, що “фашизм не для експорту”, і що фашизм є твором виключно італійського ґенія, в залежності від місцевих обставин та взаємовідносин. Лише в 1930 році муссоліні проголосив, що фашизм, як ідея, не знає кордонів, є універсальним, а в листопаді 1932 року він уже вважав можливим прорпокувати, що за десять років ціла Европа буде фашистською чи фашизованою. І нема сумніву, що саме успіхи націонал-соціалізму в Німеччині привели італійських фашистів до гадки про універсальний фашизм як світову революційну ідею.

А втім, в усіх європейських - і навіть позаевропейських - країнах, од десяти років спостерігаємо рухи, які по всіх усюдах скермовуються проти одних і тих самих противників, а саме - проти матеріалістичного марксизму, що опанував був робітничими масами; проти демолібералізму, що запанував по державних установах; проти парламентаризму, що поставив законодавчу владу понад виконавчою, паралізуючи її діяльність; проти інтернаціоналізму, що приносив життєві інтереси нації на вівтар сумнівних абстрактних ідеологій; проти пацифізму, що ослаблював енергію і моральну опірність націй; проти надмірного індивідуалізму, що приносив інтереси цілого в жертву інтересам окремих одиниць чи груп; проти надмірного колективізму (комунізму), що забивав приватну ініціативу та не давав можливості розвивати особисті здібності…

Довший час, поки розвивалася революційна пропаганда й діяльність націонал-соціалістів в Німеччині, (а інших “фашистських” рухів по інших країнах), саме ці заперечування давніх ідеалів, саме цей негативний бік фашистської програми був спільний у німецьких націонал-соціалістів та італійських фашистів. Але потім, коли націонал-соціалісти вже прийшли до влади, неґації вже не могло вистачити, треба було починати будувати щось позитивне; - і тут відразу виявилося, що незважаючи на спільні негативні постулати революційної програми, кожний народ має свої питомі позитивні ідеали й завдання й проводить революцію відповідно до своєї власної натури, відповідно до власних звичок, традицій, темпераменту, психіки.

НАШ Бандера

Черговий день народження Вождя української соціал-національної революції є доречною нагодою звернутись до історичної ролі Степана Бандери в становленні нашого Руху. Тим більше, що актуальність революційного чину зумовлює підвищений інтерес до цієї теми з усіх боків політичного спектру. Пігмейська ненависть українофобів до Бандери зрозуміла. Але за що ненавидить Вождя офіціоз, який наполегливо намагається зруйнувати Легенду своїми липкими від розкрадання бюджетних коштів рученятами, подаючи його як чергового борця за українську демократію, громадянське суспільство та президентську форму правління? На Бандеру з’являється попит, відповідно є і пропозиція. От і пишуть різні добродії статті з набором штампованих фраз і ницих стереотипів на кшталт “Степан Бандера - дороговказ сучасності”, “постать української історії ХХ століття”, “феномен”, творять новітню міфологію в контексті “антифашистського” характеру боротьби Бандери і так далі. Ці люди просто помиляються дискурсом. Не треба їм дорікати чи вказувати на фактологічні та ідеологічні помилки. Слід просто вказати їм дорогу. Коротко, на три літери. Втім, полярність оцінок свідчить насамперед про масштабність явища.

Степан Бандера народився 1 січня 1909 року в родині, яка традиційно для справжньої української еліти брала активну участь в суспільно-політичному житті нації. Батько Бандери долучився до українського військово-політичного перевороту на Західній Україні в листопаді 1918 року, координував створення місцевих збройних формувань в Калуському повіті для відсічі польській агресії, був делегований депутатом до парламенту ЗУНР. У 1919 - 1919 роках Бандера-старший разом із військами Української Галицької Армії в однострої польового капелана перебував у великому визвольному поході на Великій Україні, зазнавши тріумфу перемог та жаху розгромів і оточень в тифозній лихоманці і голодних смертей в засніжених окопах. Брати матері Бандери були міцними системними політиками як за часів Австро-Угорської імперії, так і в міжвоєнній Польщі. Отримавши освіту в Стрийській гімназії, Бандера мав намір поїхати на навчання до чехословацької Економічної академії, як і тисячі інших молодих галицьких українців, котрих теперішній і тодішній форпост європейських цінностей і євроатлантичної інтеграції у Варшаві прирівняв до свиней, яким вища освіта не потрібна. Не отримавши закордонного паспорта, Бандера натомість вступив до Львівської політехніки та розпочав шлях кадрового польового командира української соціал-національної революції. Поєднуючи навчання з участю в легальному громадському житті, Бандера фізично гартував своє тіло та ідеологічно готувався до прийдешніх боїв за право Нації жити повноцінним життям, ставши в одну лаву з учасниками руху національного опору.

…Їх були сотні - молодих, ідеалістичних фанатиків чинного націоналізму, в очах яких палав вогонь ненависті, запалений несамовитим Донцовим і його працями. Класична гімназійна освіта, Вергілій з Гомером, прошу-перепрошую, евентуально, служба Божа щонеділі, прецінь, гратуляції, акуратні костюми-трійки неодмінно з краваткою, антична поезія для душі і - атентати, замахи, нітрогліцерин, ручні гранати, “маузер” за поясом та “браунінг” під подушкою, студентські заворушення, криваві бійки з поліцією, невіртуальні тюремні строки, масові протестні голодування та бунти на зонах тощо. Скромні та симпатичні нетолерантні молоді люди. Незламні Нібелунги української нації, як писала про них права публіцистика 1930-х років. Надрукувати за кордоном і провезти контрабандою газети, журнали, брошури та листівки, сидіти ночами над складанням програмових документів, приготувати запалювальну суміш вдома на кухні, обклеїти за одну ніч все місто антиурядовими летючками, передати побратиму заряджений револьвер для акції, блискуче здати універсистетські іспити, вцілити в темному провулку металевою трубою активного радянофіла, залучити до революційної діяльності нового товариша, будь-якої миті поїхати нічним потягом в який-небудь Ґданськ, Відень, Берлін або Бережани…так день за днем насичено жив не один Бандера і його безпосередні співробітники, а сотні молодих натхненних українців 1920-1930-х років. Революціонери не стають депутатами. Революціонери мають рівні шанси змінити світ, або ж потрапити в яке-небудь цікаве місце на зразок польського концтабору Береза-Картузька. Або довічне ув’язнення деінде.

Це було залізне покоління, якого ще довго не знатиме щедра українська земля. Якими вони могли б стати в умовах нормального мирного життя після Перемоги, нам залишається лише здогадуватись, вдивляючись в пожовклі фотографії спокійних і певних у собі молодих чоловіків та жінок….Вони були до всього ж надзвичайно вродливими, ті, чиї світлини уціліли в вогні епохи…Головінський, Маланюк, Зарицька, Теліга, Лятуринська, Білас, Габрусевич…революційні соціал-націоналісти належали до особливої людської раси - найкращі у всьому.

( Read more... )